— Појіли б одно одного… поки не подавилисьа, — льутује Грицько.
— Шчо, може, ј јіли б один одного, — то ј то, може, правда… тільки б не јіли чужого хліба та грошеј!
— Так шчо ж? Ја прохав у Чіпки, чи шчо? — кричить, роспалившись, Грицько. — У ногах лазив?… Јого добра вольа була; а тобі — зась! Не твоје діло, — он то шчо!
— Та ја ј не мішајусьа. Господь з тобоју! Ја тільки рају… А не хочеш, — хај твоја Христьа ніколи ні одного не зроде… Мені шчо? Ја тільки кажу: јак би частіше, то користніше б було.
— Ні, Чіпко: ја до тебе через твоје товариство не можу ходити, — жаліјетьсьа Грицько, јак Чіпка ввіјшов з комірчини, де брав горілку, в хату.
— Јак саме? роспитује Чіпка.
Грицько јому росказује. Лушньа виправльајетьсьа, ј тут же, між тихим словом, — дивись, — і вкине јакого кгедзика. Другі аж за боки берутьсьа, регочутьсьа. Чіпка на мирову зводе, частује. Грицько мов трохи ј утихомиривсьа, посидів шче, випив шче чарку, — та швидко ј до дому поривавсьа.
Післьа того, јак поли врізав від Чіпчинојі хати; казав і Христі, шчо б не ходила. Одначе вона иноді викрадетьсьа нишком на хвилину, та ј побіжить провідати куму та Мотрьу: Јавдохи ј Христьа не зльубила.
Горілка, кажуть, всьому злому злодіјка. А в Чіпки в хаті горілка тепер господиньа. Гідко проходив тој день, шчо б пјане гульбишче не збиралосьа, не гуло, не кричало… А коли не гульньа — то гризньа жіноча: матері јак не кусајуть одна одну… Така колотнеча була Чіпці гірше полиньу. Він став солодити своју душу гульнеју та горілкоју… Без гульні јому нудно, сумно. Сно-
