билосьа з під јіјі очіпка, — так роспатлана ј сновикгаје, білі руки ломить, голосить на всьу хату… Де ж? — З ранку шче Јавдоха така весела була, жартувала, сміјаласьа; а на вечір — один труп, без диханьньа, від нејі… Страшно ј тьажко! — Чіпка собі блудить јак бовдурь, не знаје шчо ј роспочати: чи Гальу втішати, чи коло мертвојі порьадкувати?… Одна тільки Мотрьа при памјаті. Вона не те шчо б рада була, — ні! Вона жалкувала Јавдохи: вона бачила тут кару божу. „От же ј померла — без сповіди, без свьатого причастьа… Прости, господи, јак…“ Одначе вона не дуже ј убиваласьа…. А за Чіпку раділа. „Може, хоч тепер кине…. тепер нікому буде настројувати…. може, оханетьсьа…“
Третього дні, јак поховали Јавдоху, справив Чіпка по тешчі бучні поминки. Зіјшлисьа льуде не тільки з Пісок, пријшли ј з хуторів. А старців-старців… јак на печерьах у Лаврі! Льуде обідали в хаті; дльа старців поприробльували лави на дворі. Понаварьували великі казани всьакојі страви: Чіпка на поминки заколов свиньу, зарізав три овечки, убив великого бузівка. А горілка — јак вода лилась за царство небесне… А післьа обіду, Мотрьа старцьам роздавала по шматку пальаниці в торбу, а Чіпка — по сім гривень у руку.
На другиј день післьа того, Чіпка запріг конеј, та ј појіхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два… А на третьу ніч вернувсьа, везучи повні вози всьакого добра. Аж скрикнула Мотрьа, јак побачила. Серце јіјі не видержало, стала вона корити, ганьбити ј сина ј товаришів. Ті на докори не змовчали — загризлисьа з Мотреју. Пристав і Чіпка. Счиниласьа в них лајка, буча… Гальа перельакалась, заперлась у себе в хатині. Лушньа роспаливсьа, кричав: Мотрьа собі лајала; він јіј збив з голови очіпок.
Сердешна материна голова! „У својіј хаті… волоцьуга… розбишака…“ Не доказала, залиласьа гіркими.
