цьузі, гајдамаці… І звір такого не зробить, јак ти зробив, і розбишака хижиј!…
— Ти чула, шчо Лушньа казав? — спитав він грізно жінки.
— Лушньа?… Лушньа… Коли було серце, котре ні разу не гріла правда, то серце Тимохвіјеве!… Коли чиј јазик не дубів від брехні, котріј немаје ј назвіська, — то јазик Тимохвіјів! Сучка, а не жінка, тільки хиба зроде јарчука такого, јак Лушньа! А ти јому віриш? ти јого слухајеш?…
— Шчо ж — ти бојішсьа льудського поговору, чи шчо? Пльувати ја хотів на јіх поговір!… та ј на них разом!
— Не поговору, Чіпко, не слави, — перебила јого Гальа, — хоч і јіјі ніјаково слухати, — а правди, котру ти так льубиш, та нехтујеш… А шче кажеш: не маје правди між льудьми! А де ж у тебе правда?… де?….
Останні слова — гострим ножем, шибонули в саме серце Чіпці.
— Ти завжди мене винуватиш… Ти проти мене завжди јдеш! скрикнув він, виходьачи з хати ј грьукнувши дверима. Цілу ніч він проблукав по двору, а Гальа цілу ніч навзрид проплакала.
На другиј день пішов по селу гомін, шчо Чіпка трохи не вигнав матері з двору.
— Јак јіла хліб з остьуками, то ј усе добре було; а перејшла на буханці, то ј у ніс закололи… пішла на сина жалітись!! — винуватили Мотрьу одні.
— Јакиј він син? јакиј він син, коли рідну матір попустив волоцьузі вдарити?! — оступајутьсьа за Мотрьу другі.
А Мотрьа від такојі зневаги, від тьажкого уразу, від тревоги занедужала, в постіль зльагла; не јість, не пје, мутно очима дивитьсьа… Гальа ходить коло больашчојі, јак коло ріднојі матері. Прикликала до нејі
