Сторінка:Хиба ревуть воли, јак јасла повні? Роман з народнього житьтьа П. Мирного та І. Білика (1880).pdf/415

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 407 —


XXX.
Так оце та правда?!


Стојала льута зіма. Шче такојі холоднојі та сніжнојі не знајуть льуде. Багато тоді народу померзло — забило јіх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом — там богу ј душу оддали. По весні вже несла вода річками мерзлі трупи; а других серед польа вовки појіли.

На зіму Мотрьа зовсім одужала. Сидить, прьаде вовну, а Гальа або шије, або ј собі прьаде на прьадці. У хаті в них тихо, тепло, — було б і одрадно, коли б не тума јакась стојала в кожного перед очима, не повітрьа важке носилосьа по хаті. А то — сидьать вони собі при јасному світі свічки — тихі, сумні, мовчазні, тільки одні тіни від них колишутьсьа по стінах, та чутно, — јак прьадка гуде та наводе јакијсь сум, викликаје сон-дрімоту. І в душі в них гіркиј смуток; на серце нальагла важка туга; журливі думки сповили јіх голови. Иноді по хаті пронесетьсьа глибоке зітханьньа; увірветьсьа нитка ј затихне на јакиј час гурканьньа прьадки, поки јіјі налагодить Гальа; або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдаритьсьа об піл і розбуркаје тишу сумну. Тільки коли не коли вирветьсьа з уст живе слово, пронесетьсьа по хаті, јак мара страшна, зльакавши ј сум і німоту, — та ј замре без відгомону. — Чіпка собі нудитьсьа світом, коли не маје нікого з товариства. Льаже, — душно јому; встане, — холодно. Слухаје иноді, шчо росказује мати з свого молодого віку, — ј устајуть перед јого очима дитьачі літа, встаје сива бабусьа, дід, степ, вівці… „Шчасливиј ја був тоді!“ дума він — і не знаје, де тепер себе діти.

Ніч, јак кујовда, стојала на дворі; мела страшна хукга; заверьуха крутила; та холод такиј, шчо страшно ј носа