— Коли б так, шчо б і не далеко, ј рибки піјмати, — вставив червониј, јак післьа лазні, Матньа.
— Ми оце з Петром, — веде далі річ Лушньа, — налагодились до Хоменка на хутір…
— Воно туди ј не безпешно, — обізвавсьа хтось з гурту: — в јого така варміја…
— Та правда, шчо в јого три сини, јак кати, каже Лушньа, та ј сам такиј, шчо, посмоливши верьовку, ведмедьа вдержить, — та сількись! Он, тој — братко припас за дльа јого таку важну штуку, шчо ј не здивује. — Кажучи се, Лушньа показав на москальа Сидора.
— Јаку? питаје Чіпка, котриј до того мовчав.
Сидір витьаг з-під поли рушницьу, мовчки показав Чіпці. Тој понуро гльанув — і нічого не одказав.
Обіјшла шче раз чарка кругом столу: — посоловіли в кожного очі шче дужче.
— Та коли јти, братцьа, то вже ј пора, — своје таки Лушньа.
— Чи пора, то ј ходімо, понуро відказав Чіпка, підводьачись.
За ним повставали другі. Випили шче на дорогу; вијшли з хати. Чіпка погасив світло — ј собі за ними… „Кукуріку!“ прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.
— Пху! прокльатиј!!.... перельакав!..... обізвавсьа Лушньа.
Гальа почула, шчо пјана зграја побраласьа. „Чи то ж то ј Чіпка пішов, чи, може, в світлиці?“ подумала вона, взьала свічку ј пішла в світлицьу.
У світлиці не було ні душечки. На столі стојала порожньа пльашка з горілки, та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом, — видно, були з огірками. На столі поналивано горілкоју, понакришувано хліба, де-где вальалисьа недојідені гузки з огірків. Під
