Тоді до Чіпки: „Ти очі повијмав?“ — Сміјетьсьа: — „Ја… Шчоб не бачила, јак хліб јістиму!“ — Згадала тоді Оришка, шчо јіј хваливсьа Чіпка. Та шчо? Звісно — дитина: дурне, мале! Погримала на јого Мотрьа, нальакала, шчо бозьа битиме, коли таке буде робити, та ј годі.
А були такі часи, шчо не бозьа, а Мотрьа била Чіпку — і добре била! Синьаки иноді по місьацьу не сходили. Не можна сказати, шчо б вона не льубила Чіпки. Ні. Вона јого льубила — јак кожна мати своју дитину. Чи, не дај боже, занедужаје Чіпка, — Мотрьа сама не своја. Цілу ніч очеј не запльушчить: сидить над ним, плаче, молитьсьа… „Тільки ж ј утіхи ј надіјі! Все таки виросте своја дитина, стане хоч на старість у помочі… Може, хоч на старість не пријдетьсьа до крівавого поту робити, терпіти од холоду ј голоду, та од літньојі спеки пальучојі!…“ Така в Мотрі думка. І не досипльа вона ночеј, прислухујетьтьа, јак дише јіјі једина „надіја ј утіха…“ А нехај, здоровиј, зробить шчо Чіпка, — нехај ззість лишніј шматок хліба, чи покачајетьсьа в кальужі… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не искри сипльутьсьа, — то јіјі кльони ј прокльони та духопелики… Инша мачуха здержује руку над пасинком, а Мотрьа, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.
Та не такиј же ј Чіпка вдавсьа, шчо б јого можна було біјкоју спинити. Спершу таки бојавсьа матері, а далі — звик уже ј до біјки, хоч јак вона глибоко иноді в серце впиваласьа, до живих печінок доходила… Ој, злиј же він був тоді! Ој, льутиј! Він би, — зміг, — матері очі видрав, або сам собі шчо заподіјав, јак би не баба… А то вона, јіјі тиха мова, гасила јого льутошчі. Јак почне, було, јого умовльати, — та словом, јак повивачем, зівје… За те Чіпка льубив бабу; душі не чув. Шчо баба не скаже, усе послухаје. А матері не льубив і не слухав… Од біјки то сховајетьсьа, то втече; а послухати — не послуха. Не раз Мотрьа з серцьа гірко плакала…
