І — чује вона, — став над помијницеју вмиватись… У серці јіј наче хто гострим ножем шпортонув.
— Шчо то, сину?…
— Нічого…
— Ој сину, сину! хоч би вже ти на те не пускавсьа… Хај би крав, хај би грабував… а то…
— А Јавдоху хто з світа звів? питаје гостро Чіпка.
— Шчо ти кажеш?
— Хто, кажу, Јавдоху струјів?
— То це ја, сину??!
— Уже ж не ја…
— Спасибі…
Не доказала, замовкла… Запекло коло серцьа, мов хто огньу приложив: плач, злість, досада, разом піднімались з душі, — бунтували стару кров: јак обухом, ударило в голову, задзвонило в ухах, потемніло в вічьчьу…
— Крашче б ја руки наложила на себе, ніж таке чути! — прошептала, качајучись на печі, та стогнучи.
Незабаром повходили в хату ј другі. Засвітили світло. Мотрьа вигльанула зза комина — ј затрусиласьа… На кожному видно було сліди свіжојі крові. Мотрі зробилосьа страшно, холодно. Вона забилась у самиј куток печі; трусиласьа, јак у лихоманці… Далі вона почула, јак стали в печі огонь розводити, — одежу палити. Вона бојаласьа, шчо б не скрикнути, бојаласьа зітхнути, — та все міцнішче ј шчільнішче стискувала зуби, тулилась у куток…
Упоравшись, јак слід: повмивавшись, попаливши, јака була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, — побрались у світлицьу.
— О-ох!… здихнула Мотрьа. — Хоч би Гальа коло мене… Ох, господи!… застогнала вона: — дај мені дожити до завтрього… Одсахнусь тебе… зречусь тебе, міј сину… моје лихо.. перед усім світом скажу… на все село прокричу… Ох!… Чого хоч ніч така довга?…. чого хоч вона не швидко так тьагнетьсьа?… Хоч би швидче світа діждати… Господи… боже наш! сохрани ј заступи…
