Це вже було туди під осінь, на другиј рік. Сонце заздалегоди почувши јіјі, надолужало својім теплом: не гріло, а пекло. Дошч, јак затьавсьа — ј трохи не на корх лежало на шльаху пилу, та стојав він і в воздусі, јак сивиј туман, — ліз у вічі, душив у горлі… Льуде, знај, јіздили по шльаху: настала саме гарьача пора возовиці. По тому ж самому шльаху простувала в Сібір, на каторгу ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів. Кругом јіх цілиј звод москалів з ружьжьами.
Пројшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з својім товариством.
Јак почули льуде, то стали збігатись з усього села, — старе ј мале, мов на јармарок.
У тој час Грицько вертавсьа з польа з снопами — аж трьома возами. Він — за одним, Христьа — за другим; а син — хрешченик Галин — сидів на третім поверх снопів — тільки головка маньачила. Побачивши зборишче, вони спинили волів, а сами пішли до гурту… та ј поторопіли обоје! Не швидко вже Грицько опамјатавсьа, підступив ближче.
— Шчо це, брате Чіпко? — журливо, з самого глибокого серцьа, обернувсьа до јого Грицько.
У тому запитаньні, в јого голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувавсьа тьажкиј жаль — шкода пропашчого брата…
Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови, — та ј одвернувсьа.
Грицько стојав, јак пришиблениј, — дививсьа мовчки.
Незабаром старшиј москаль, шчо вів етап, скомандував у дорогу.
Рештанти стали підводитись, забрьажчали важкими цепами. Почалосьа прошчаньньа, обніманьньа, почувсьа плач, голосіньньа… Плакали льуде, обнімајучи својіх безталанних братів; подавали јім на прошчаньньа — кожен по својіј спроможності: тој шага, тој копіјку, а хто ј гривньу… Плакали розбишаки, на віки прошча-