Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді, та в холоді у злидньах та недостачах. І все сам собі, јак палець. Другі до дітеј, до гурту, а він знај самотоју. Заберетьсьа було в бурьан, нарве квіток, назбіра кузьок, та ј грајетьсьа нишком. А до льудеј, до дітвори — ні! Чіпка мав добру памјать: з нејі ніколи не виходила думка, шчо він „виродок“; він ніколи не забував бабинојі ради… Собі на лихо, — рьадом з добрими думками, в малому серці ворушилосьа шчось недобре, невпокіјне… Розбуджене, воно не давало јому забутисьа, — ніколи не прошчало нікого, коли бачило јаку помилку… І росло лихо в јого серці — ј виростало до гарьачојі відплати, котра не зна ні впину, ні заборони… Не було тоді нічого, перед чим би він оступивсьа; — јака б страховина перед ним не вставала — не зльакати јіј јого відважного духу, упертојі думки, палкого серцьа… Такому нема на світі нічого такого, чого б він зльакавсьа. Ні бог, ні льуде не страшні јому… Бог страшниј злому, а Чіпка дума, шчо він добриј, а лихі льуде јого дратујуть…
Ось јому минуло дванадцьать літ. — В осени, радитьсьа Мотрьа з матірју:
— Чи не наньати б нам Чіпку хоч за харч служити?
— Ја вже ј сама думају, каже Оришка. — Тільки куди він годен? Јакијсь нельудниј, не говірниј, јакась тума з јого… І з дітьми він не поводитьсьа, јак другі — усе самотоју, усе собі дома…
— Шчо ж јого на світі робити? журливо одказује Мотрьа. — Уже ж всьак баче, јак ја працьују… Та шчо моја працьа? Силу витратила, здоровја збавила, а тільки
