На весну знову радитьсьа Мотрьа з матірју.
— Наньати б Чіпку?
— То ј најми.
Знову јде Мотрьа шукати хазьајіна — і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчарь, шчо пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.
Дід Улас — сам панськиј, ходив у пана Польського за скотом. Оже јак став стариј, немошчиј, — та шче захорував до того, — так јого ј одпустили з двору, шчо б не переводив даремно панського хліба… Ледве виліз Улас за ворота, та ј загадавсьа… „Куди јого?!“ До роду — близького нікого, а дадекиј — у панськіј роботі… Пријшлосьа Уласові — хоч під гребльу! Та вже громада зжалилась: вибудувала јому земльанку в царині, та ј наставила чабаном.
До јого став Чіпка підпасачем. І — диво! згодивсьа від разу… Робота пријшлась јому по душі.
Устане Чіпка рано, шче до сонцьа; набере хліба в торбу; візьме малахај, шчо дід дав завертати овець, та ј іде в царину, до земльанки, дожидати, поки зберетьсьа отара. — Приходить. У діда все шче позапірано. Тільки Леско̀ лежить коло двереј, простьагши передні лапи, — положивши на них голову… Дріма ранком.
— Леско̀! гука Чіпка.
Леско підведе, нехотьа, голову; подивитьсьа на Чіпку — і знову кладе јіјі на ноги, позіхнувши на все горло… Тоб-то: „рано, хлопче, ходиш; шче дід спить!“
Сіда Чіпка коло земльанки, вијмаје хліб з торбини — починаје снідати. Тим часом льуде зганьајуть овець до царини. І розіјдутьсьа вони по-над ровом, шчипајучи зелену травицьу…
Ось приходить і другиј підпасач — Грицько, Чупру-
