Сторінка:Хиба ревуть воли, јак јасла повні? Роман з народнього житьтьа П. Мирного та І. Білика (1880).pdf/47

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 39 —

Уже ј овець позгонили, ј дід зібравсьа. Вијшов з земльанки. На голові соломјаниј бриль; на плечі, на кгерлидзі, висить торба з хлібом та свита — на случај негоди; у руці — малахај.

— А шчо, хлопці, — будемо рушати! каже дід.

Хлопці підводьатьсьа; ховајуть у торби своје чорнохлібне сніданьньа, ј біжать згонити овець, шчо ростеклисьа по всіј царині, на-шче-серце смакујучи росьаноју травоју... От уже ј овець позгонили до гурту.

— А-г-у-у... тьу-у-у! гукнув дід. — Треш-треш-треш!!

Свиснув малахај у руці... Одчиньаје Чіпка або Грицько ворота в царині — і тихо-помалу, посхильавши у низ голови, потьагли вівці шльахом у поле... Хлопці по боках; дід з-заду; а Леско, підньавши свіј хвіст і голову в гору, гордо виступаје за дідом, мов вірниј джура за отаманом.

Отара суне по-малу; викрикује — то „бе-е!“ то „ме-е!“; — кахикаје, јак зімоју старі баби на печах, коли почнуть прьадіво мньати... А курьава — јак хмара, слідком за вівцьами...

— Агу-тьу-у-у гукнув дід, льаснувши малахајем.

— А куди, руда? — кричить Грицько на овечку, шчо одрізнилась од отари ј прожогом почесала з шльаху до зеленого моріжку вхопити свіжојі травиці, та хоч капельку прокварасити душу од тіјі страшеннојі пильуги, шчо до самих печінок добіраласьа, давила-душила...

Грицько бачить, шчо за рудоју ј другі повертајуть з шльаху, — пустивсьа підтьупцем, раз-поз-раз вигукуручи: „тереш! тереш!“ та вильаскујучи малахајем. — Блудьаги нехотьа повернули до гурту.

Сонечко почало зза гори випливати, — грало, всміхалосьа... Јак легенькі блискавочки, забігали по землі јого пароси — і крішталем заискрила роса по зеленіј траві... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали, та сьурчали, јак не порозривајутьсьа; там перепели хававкали,