та јак у забіј били; тут вівці бекајуть, мекајуть, кахикајуть… Легенькиј вітрець подихаје — і скрізь розносить тепло раньнього літнього ранку… Хороше, так весело!
Чіпка јде з боку отари, похньупивши голову… Об чім він думаје? шчо гадаје? — Нічого він ні думаје, ні гадаје… Він прислухајетьсьа, шчо діјетьсьа в јого в серці, в душі… Хоче збагнути — ј забуваје… все забуваје… Јому так гарно, весело; јому так вільно, просторно… Чвала собі по-малу. Торбина на плечі; малахај у руці… Бајдуже јому!… Посилаје в перед нога за ногоју — не думаје: де він, і шчо він, і јак він… Легко трепече јого серце; дивні јакісь радошчі — не то сон, не то дремота — сповивајуть јого душу…
Догнали отару до становишча. Дід свиснув малахајем, — вівці розскочились, розсипались по зеленому польу…
— Отепер, хлопці, спочинемо!
І сідајуть наші вівчарі в трьох під деревом. Дід вијмаје шматок хліба та дрібок соли — починаје ј собі снідати…
Грицько — чи присів, чи ні, — вже — дивись — опинивсьа гін за двоје, скочив верхи на барана — трендикаје та висвистује…
Чіпка лежить на спині, — дивитьсьа в блакитне небо. Небо синье, чисте — ні пльамочки — глибоке, просторе та широке. Не продивитись јого глибини, не досьагнути оком до крају! Погльад тоне в тіј синіј безодні, јак у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…
„Шчо там?“ дума Чіпка. — Там, мабуть, гарно так… Ач, јак синіје!… јак сонечко сьаје!“
— Діду!
— Чого, сину?
— Шчо там?
— Де?
— У небі?
— Бог…
