вони здорові… А жиденьатам можна бебехи надсадити! Ја вчора одного бив-бив, та шче ј пејси вирвав…
— Іј богу?
— Іј богу.
— От, коли б ја піјмав!… Ја б јому голову скрутив, јак горобеньаті!…
Швидко вони позавертали овець і, јак кошеньата, дралисьа по вербах, видерајучи горобеньат. У двох надрали шче більше, ніж сам Грицько надрав. А далі — поскручувавши голови, били кгерликгами.... помісили чисто на гамуз!
Сонце де далі — все вишче та вишче підпливало. Перше ж так гарно сьало та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувсьа…
— Ач, јак угріло! Обізвавсьа він, підсувајучи свиту під вербу, в холодок. — А ну шче поньухајемо, та заграјемо… Хлопці, видно, десь горобців деруть…
Дід поньухав.
— А—а… та ј добра ж! промовив, чхнув — і поліз у торбу за сопілкоју. Виньав сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, у-друге — ј зачав „Вівчарика“.
Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось заміра, заміра — тільки сопе… А це зразу, не мов опік хто, закричало, завизчало — тај стихло… вдруге… втретье… і поливсьа тьажкиј плач… Сумно зробилосьа, важко. Отара посхильала у низ голови, не мов слухала того плачу тьажкого… От, знову сопілка замовкла. Трохи перегодьа, тихиј регіт кріз сльози стиха веселив поле: далі — дужче… дужче… сльози сохли… регіт замірав… і поніссьа веселиј, танцьуристиј козачок…
— То дід гра, — каже Чіпка. Ходім до јого!
— Ходім.
Побігли.
