— А, мабуть, час, хлопці, ј овець напувати! — Зустрічаје јіх дід.
Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопоју. Тут з ними трохи халепи не сталосьа. Јак гнали отару через луг, — де не взьавсьа сіриј вовк і потьаг нишком јагньатко в діброву… Отара схарапудилась, сипнула вбік — аж Грицька повалила; Леско мајнув за вовком, Чіпка за Леском. Вовк бачить, шчо не переливки, — покинув јагньатко, та драла в ліс… Чіпка з Леском за ним. Дід почув, шчо Леско гавка на вовка, — ј собі надіјшов… Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки ј того, шчо дід похвалив Чіпку — за те, шчо не побојавсьа вовка, одбив јагньатко…
Вернулись з водопоју. Пообідали сухиј хліб з сільльу; дід знову ліг спати; хлопці бігали завертати овець, Чіпка росказував, јакиј јому вовк здавсьа: — „здоровиј; а легкодухиј“; Грицько, не вважајучи на гріх, на барані јіздив, шчо б тільки дід не бачив… Потім того, вони полуднали… Чіпка діда про шчо небудь роспитував; дід росказував про всьаку всьачину; грав на сопілці… Так — аж поки сонце не повертало на взахід. Тоді дід завжди казав хлопцьам: — „Пора, хлопці, до дому вертати!“
Хлопці збірали овець в отару, гнали в село. Там, у царині, стрівали јіх льуде, ј кожне својіх овець залучало до дому. Пороспускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запіравсьа в земльанці до другого ранку.
Та так кажен день.
