Дід не зміг далі говорити… Дві гарьачі сльози викотилось з јого старих очеј і розлилосьа на карбованому старістьу та негодами виду. Грицько сидів, рота роззьавивши, сам не знав, шчо јому казати.... Чіпка пильно дививсьа на діда — очеј не спускав… Лице аж пополотніло, по за спиноју муравја лазила; верхньу губу мишка тіпала, а очі сухі-сухі — горіли, налиті сльозами пополовині з кровју.
— Хто? хто?! — затинајучись, скрикнув він. — Хто одбере в нас діда?… Ні!… Ми діда не дамо — поки нас не вкладе!
Дід гльанув — і стрівсьа очима з палкими Чіпчиними.
— Пан одніма, Чіпко!… він одбере, міј сину!… У двір піду — старого недовгого віку коротати в неволі… покину вас… Усе покину: степ, овець… Леска-сердегу.
— Не одбере він… ні! Хај тільки одбере… Ја јому такого пушчу півньа…!! грізно каже Чіпка.
Дід аж не стьамивсьа.
— Шчо це ти кажеш, сину? Чи ти мајеш бога в животі, а царьа в голові?! Схаменись! Јого спалим, а через јого ј другі погорьать… Јому ж тільки шкоди наробиш, — він собі швидко знов вибудујетьсьа; а то — убогі погорьать, шчо може, тільки ј шчастьа, шчо свіј захист је… Оханись, господь з тобоју!…
Шче сумнішче, шче важче стало. Дошч, јак з відра, линув. Кожен поворухнувсьа ј на самі очі насовував кобеньака. Леско ближче підсунувсьа до діда; ліг у самих јого ніг. Дід мотнув головоју: „а тој же батько! јак дві каплі води…“ промовив у голос.
— Хто? — поспитав Грицько.
— Отој! — Дід указав на Чіпку.
— Хіба ви знали батька? пита понуро Чіпка.
— Чому ж не знати, коли ми з одного двору.
— Хіба міј батько панськиј був? Адже він — москаль! каже здивувавшись, Чіпка.
— То шчо, шчо москаль. Хіба москалі родьатьсьа мос-
