кальами?… Тобі шче, видно, ніхто не росказував за јого…
— Ні.
— Ото ж то ј је! Льуде шче ј досі не забули…
— А шчо ж там? пита Чіпка, насторочивши уха ј не зводьачи очеј з діда.
— Гм… бач! — Дід виньав лубјану табатирку, — поньухав табаки.
— Роскажіть, діду! пристаје Чіпка.
— Добре. Коли ніхто не росказував, то ја тобі роскажу… Давньа то річ, зачав дід. — Мені було тоді літ з двадцьать, јак привели твого батька в горниці лакејем до панича… Росказували, шчо твојіј бабі стариј пан хотів ласку зробити, — та взьав, та ј приставив до свого сина твого батька… Він був собі јакијсь малиј, пуздракуватиј, болізниј… та шкодливиј такиј, јак кіт! За паничем ходить — не ходить, слухать — не слуха… Панич јакось јого чи вскубнув, чи вшчіпнув… А тој, јак виважить руку, јак удере јого з усього маху по пиці… так паньаті носа ј ростовк! Прибігла на крик пані; увішов сам пан… „На станьу јого!…“ Узьали јого лакејі на станьу, — та так оджарили, шчо ні льагти, ні сісти… Тоді јому вже нікому було ј пожалітисьа; батько в винниці в казані скипів, — упав јакось у казан, — а мати з хальери вмерла… Ото, јак одшкварили јого, — то вже він ніколи не бивсьа, — тільки пустивсьа на хитрошчі. Усе дурить панича, та видурьује з рук всьачину… аж поки јого ј за це не вибили! Јак провчили, — він хотів утопитись, та льуде не допустили… А пан знову вибив, шчоб не топив крепацькојі душі, бо за нејі треба подушне платити! Так він ото, јак мандрував Шамрај, — таки з двору кучер, — то ј він за ним потьаг аж у Доншчину. Тамечки виріс, оженивсьа, ј оселивсьа… Та лихиј јого попутав провідати про Хрушча, козачого сина, шчо одних з ним літ поплентавсьа на Дін до дьадьків, — та там би то, кажуть, і вмер… Та не так про Хрушча, јак про рідну сторону… Јак
