Льагла зіма. Вијшов Чіпка за царину; ходить коло земльанки, голову повісивши. Дідова осельа снігом прикрита; мороз малі віконцьа позамуровував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув трохи, одхилив двері, увішов у земльанку. Пусто та холодно! „Нема діда — думаје Чіпка — і земльанка, така шче недавно привітна, тепла, стала холодноју та неодрадноју… От шчо робить сильниј з немочним! Пани — з крепаками… Вони ј з мојім батьком таке виробльали… одібрали јого від мене… ја јого на знају, не бачив… покрили моју голову соромом, докорами… Прокльаті!“
Вертаје Чіпка в село. Јде улицеју мимо шинку: роздивльајетьсьа, прислухајетьсьа. Там льуде сновикгајуть; там чоловіки бідкајутьсьа својім убожеством та льутими морозами; там молодиці сварьатьсьа через тин… Коло шинку крепаків ціла јурба, позбивалась у купу. Крик, гук, спірка, змаганьньа…
Одні викрикујуть: — Шчо вони нас дурьать?… шчо вони над нами знушчајутьсьа? Шче јакісь два роки видумали?… шче трохи?!
— А видно, шчо трохи, — одказујуть другі. Так вони, бач, намовились, шчо б не зразу својі панські руки покальати…
— Кат јіх бери, з јіх руками! — озивајутьсьа треті: — вони звикли чужими жар загрібати…
— Еге ж… А тепер пријшлосьа својіми, — так вони: хоч шче два роки!
— Так-то, видно, јім наші руки подобались, — зарішаје сивоголовиј дід.
