льа, — от шчо јому снитьсьа! „Ја зріс, викохавсьа коло овець… коло них і посивіју,“ — дума він.
На другиј день пішов радитись з громадоју.
Не приньала јого послуги громада. „Молодиј шче, ненадежниј… Нам треба вівчарьа старого, шчо б овець не порозгубльував.“ Так одказали Чіпці хазьајські голови ј наставили вівчарем јакогось діда з другого села.
Тьажко образила Чіпку громадська неправда. „Чи ја не служив? чи ја не годив? чи за мене јака пропажа сталасьа?… І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдоју… Скрізь однаково…“
Вернувсьа він до дому, трохи не плачучи. Волеју-неволеју треба було за плуг братись.
Закипіла в Чіпки в руках робота. Наньав плуг волів; зорав поле; засіјав, заборонив: зіјшло, — јак шчітка! У косовицьу став за косарьа, — викосив дванадцьать копиць сіна. Је чим овечок у зіму годувати. — Настали жнива, — місьачнојі ночі жне. Розгорьувавсьа десь на десьать рублів, купив у зајізжого цигана стару кобилу; звозив хліб, поставив у току: оттакі скирти понавертав! Дивујутьсьа льуде, шчо Чіпка до хазьајства такиј удатниј! А Чіпка — дивись — уже ј хліб вимолотив, сама солома стојіть — завалив увесь город ожередами. — Скоту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кільки мішків хліба, — та в осени купив корову на јармарку.
Радіје Мотрьа. Коло тијі корови, јак коло дитини, ходить. Ось і тельатко знајшлосьа. І молоко своје, ј сир, і маслечко. Чого шче? Је дльа себе, је ј дльа льудеј. — Продаје Мотрьа молоко глечечок по глечечку, складаје копіјку до копіјечки. Настьагалосьа рублів на кільки грошеј, — та к Різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного појаса,
