чоботи добрі јухтові. Дьакује богові, шчо з Чіпки вијшли льуде.
Ось знову весна-красна. Чіпка так і припадаје до хазьајства. Рано встаје, пізно льагаје, — та все в полі та в полі. Хоч не дуже радіје та ј не журитьсьа: за роботоју ніколи. Сам на себе, на своју працьу, всьу надіју покладаје. Припаде до того польа, наче закохавсьа в јого… Не тільки в будень — і в свьато…
— Чого се ти, сину, так унадивсьа в те поле, шчо ј у недільу не посидиш дома? питаје Мотрьа. — Чи ти, бува, не нагльадів чого там?
— Еге ж, нагльадів… сміјетьсьа Чіпка: — там така перепеличка!…
— Ти б собі пошукав, сину, хазьајки, а мені — помочі…
Чіпка нічого не одказав: узьав шапку, вијшов з хати…
Недільа. День випав јакијсь хмурниј. Дошчу не було, — тільки десь сонце заховалосьа, небо сірими хмарами обмазалось. Стали благовістити до церкви. Чіпка убравсьа, пішов з матірју… Вернулисьа з церкви, пообідали. Напојів Чіпка корову, кобилу. Рано шче. Ходить він по двору, нудитьсьа. „Хіба пітти? — дума. — Піду… јіјі не побачу, — на поле нальубујусьа…“
Зньавсьа, ј пішов. Перехопивсь через місток, доходить до луки. Коли чује — знову тој самиј голос… Він увесь затрусивсьа, а серце — отак заходило!
— „Ні, постривај… тепер не так! прошештав він; — тепер не счујешсьа з відкільа ј лихо складетьсьа!…“ Постојав шче трохи, послухав, та присів у борозну, ј тихо, јак тој злодіј, порачкував на голос.
Дівчина сиділа на обніжку, на зеленіј траві, та плела вінок з ромену, сокирок, травјанок, і других польових квіток, шчо тут же не далеко на луці розстилались чу-
