довним цвітним килимом, напували пахошчами обітрьа. Вона сиділа спиноју до того місцьа, звідкільа підкравсьа Чіпка. Кругом нејі обсипано було квітками, натрушено травоју; повна хвартушина того польового добра розстилалась на колінах. Дівчина знај опускала туди то одну, то другу руку, витьагала квіточку по квіточці, підбірала один колір до другого; зплітала до купи, перевјазујучи гнучкими петровими батогами. Одначе робота цьа забрала не всі јіјі думки: дівчина стиха співала… Тихенькиј подихав вітер: шевелив јіјі невеличкими чорними кучерьами, шчо повибивались на висках з товстојі та довгојі коси; мајав червоноју широкоју стежкоју, заплетеноју в косу, ј розносив по польу журливу пісньу… По сумному голосу, по задуманому личку, можна було помітити, шчо дівчина не жила без лиха…
— Здорова була! — гукнув јіј на саме ухо Чіпка, скрившись з-за спини.
Дівчина кинулась, затрьасласьа; схопилась, шчо б утікати, та, висипавши на земльу квітки з хвартушини, похопиласьа; знову опустилась на траву ј стала обома руками гарбати ј кидати назад у хвартушину польове добро.
— А куди ти тепереньки втечеш від мене? — пита јіјі Чіпка.
— Ја ј тікати не буду… перевівши дух, одмовила вона, — та ј підвела на јого својі оксамитні очі. — О-ох… та ј зльакав же ти мене… хај тобі!
Од искристого погльаду, од јіјі голосу, свіжого та дзвінкого, — так і звивсьа Чіпка! „А хороша ж јака!… а льуба, та мила!… промелькнуло в јого в думці. — Він стојав перед неју мовчки, та милувавсьа такоју вродливоју красоју. Мовчала ј вона, підбирала квітки. Він осміливсьа — сів поруч з неју.
— Шчо це буде? — обізвавсьа першиј, показујучи на недоплетениј вінок.
— Хіба не бачиш? — вінок! аж скрикнула.
