Чіпка, јак мала дитина, переліз на другиј бік, — та все таки загльадаје в вічі.
— А-а-а, осоружниј!… причепа! не дивись, кажу! не дивись!! Та давај јого вінком по голові ј по виду бити.
„Биј — дума Чіпка — биј дужче… биј хоч цілиј вік так, — тільки не прогонь від себе… Мені так льубо та мило з тобоју!“
Вона тріпала об јого вінок, а він тільки осміхавсьа… Вінок швидко розсипавсьа; головки од квіток поодлітали; бадильльа вона кинула геть у траву — і зацокотала:
— Бач, шчо ти наробив? Бач, шчо? Бач?! Та згорнувши по під ліктьами својі білі руки, — сама вже послала јому бісики очима…
Чіпка не видержав. Јак кіт на мишу, — так він кинувсьа на нејі; міцно-міцно здавив јіјі цупкими руками, вліпивши в шчоку такиј поцілунок, шчо аж вильаски роздалисьа, наче хто удрав долонеју з усіјі мочі.
— Пу-у-сти… п-у-у-ст-и-и! — закричала дівчина, пручајучись. Він јіјі шче міцнішче — пригортав, поки вона, випручувавши руку, не мазнула јого по виду… Тоді він випустив.
— Ну, та ј удрала ж, — аж закрутило в носі! — каже він, скривившись.
— А чого ж ти лізеш, безстиднику?… Рад, шчо саму дівчину застукав на полі, то вже ј лізе!… каже вона. А в самојі очі — так і сміјутьсьа, так і грајуть!
— Дурна ти… хіба шчо?
— Јак шчо? Он, послинив… ве-е! — Та ј стала витерати рукавом шчоку.
— Не одкусив же, — сміјетьсьа Чіпка.
— Ото б добре, јак би одкусив… Тоді б ја тобі ј очі видрала!
— Јак-би подужала.
— Тоді б побачив…
Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивиалсьа, а він — на нејі. Повінув вітрець; розірвав дим-
