такого чоловікові зловити? Наврьад, чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від најдужчого чоловіка… А чи ја б то јого подужав? Ні, мабуть… І Чіпка б, мабуть, не подужав… а вовка він раз сам на сам одігнав від овець… Цього наврьад чи одженеш… І де воно заведетьсьа таке!… Господи ти, міј милиј…“
— Дьадьку Остапе!
— Чого?
— Шчо воно таке за звірьака ото? питаје знову Грицько, јак перејшли вони улицьу з магазинами, та јшли трохи глухішоју. —
— Та ја ј знав, јак јого звати, — та забув!
— Кого там звати? питаје третіј чоловік.
— Звірьаку… Там ми бачили в вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота роззьавило, не мов тебе проглитнути збірајетьсьа, — одмовльаје Грицько.
— А хвіст довгиј?… на конці з китицеју?
— Еге—ге!
— То — лев.
— Лев?! вимовив здивовижениј Грицько. — Шчо ж то воно за лев?
— Звір такиј… Царь над звірьами…
— Царь?!… Так ото тој царь!! А нестеменниј тобі царь! Уже, мабуть, шчо тільки він не скаже, то кожен послухаје. Бо де јого такого страховишча не послухати?
— А звісно. На те він і царь, — одмовльа чоловік.
— Та мабуть же він і здоровиј дуже, сильниј?
— А вже ж — сильниј: сильніше від усьакого звіра.
— Јак же јого ловльать такого? пита Грицько.
— Јак? Звісно, — јакось ловльать… прирозуміли јакось, коли, — кажеш, — держать у хаті.
— Јого, мабуть, один наш царь тільки ј зможе піјмати; а нашому братові — не сикајсьа! каже Грицько.
— Так! царь тобі ловитиме! — увернув дьадько Остап. — Пошле таких, јак ти… от і лови!
