— Все ж таки, хоч на ті гроші проживу та одьагнусьа, а весна настане — зараз і потьагну в Піски!
Минула зіма; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.
Залишив Грицько думку вернутись по весні до-дому: одіклав на осінь. „А, може, тим часом надіјде хто з својіх, то тоді вже разом!“
Грицько не помиливсьа: пријшли весноју пісчане; роспитујуть — јак, шчо, до чого; росказујуть за Піски — хто оженивсьа, хто заміж пішов, хто вмер; росказујуть, јак трохи крепакам позначилосьа неволі, јакі податки...
— А Чіпка, — јак зажив, коли б ти знав, Грицьку! хвальатьсьа јому.
— А шче не одруживсьа?
— Шче. Та дурниј буде, јак не оженитьсьа... Мати шчо-дньа гризе голову; так усе одкладаје, та ј одкладаје: не маје каже по мені пари!
Грицько ј тому радиј.
— Ми з ним пасли вівці. Він парень добриј, та тільки чудниј собі. А тепер, кажете, зажив? От, і добре!
Витрудив Грицько руки ту весну, ј те літо; а в осени — вернувсьа з својіми в Піски.
Јак тільки пријшов, зараз кинувсьа вишукувати грунту. Тоді јіх не труднаціја була купити; козаки, почувши за Кубанські пустоші, шчо казна оддавала виселеньцьам, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезниј огород з новоју хатоју, з повітками, потребом, колодьазем. За все те шчось півтори сотні, чи шчо.
Купивши грунт, почув себе Грицько зараз инчим, — не мов на аршин виріс, на корх потовшчав. І льуде заговорили в селі: „От парубок! от хазьајін!“ Батьки та матері гострили на јого зуби, јак на користного жениха, — особливо убогші. Та Грицько тепер зовсім