А літ за півтори сотні не тільки цього палацу, а ј самих Пісок і сліду не було. Там стојало невеличке сельце, чи то пак — невеличкі хуторці розсипались по балці, јак стоги сіна зімоју по степу. Мазанок було всього, може, хат з пјать, а то все — земльанки при саміј землі, јак могилки повіддималисьа. Тільки один димарь нагадував, шчо то не берлога звірьача, а льудська осельа, шчо оберегала льудеј од звіра ј од лихојі години. — Земльанка була з присінок, схожих на рів, та хати — льоху. У хаті була піч, де можна зварити јісти та погрітисьа; одним одно віконечко — мале, јак оддушина в бджольаниках, вигльадало з боку на шльах. Не далеко від земльанки стојали кружком верби, мов зачаровані дівчата, а посередені — чорніла јама, обставлена очеретом. То — копанка дльа води. Огорожі — ніјакојі. То тепер тільки стали городи обгорожувати, а тоді — ніхто цього ј у думці не мав. Зајвојі землі лежало неозорно перед тобоју ј за тобоју… Приходь, заори, скільки хоч — ніхто тобі ј слова не скаже. Хиба тільки сусідніј пан полковник або сотник подумаје: „Ловись, мов, рибко, мала ј велика!“ Поки там пан налагодитьсьа сплести невода, рибка собі в затишку плодитьсьа, прибуваје виростаје… Серед пустих степів красујутьсьа, јак квітники, веселі хутори, присілки, села; де-где вже, посеред села, ј церков біліліје, — шче здалека горить хрест на сонці…
Так уродилосьа багато сел і хуторів кругом Гетманського. Де був колись бір, — стало велике село Бірки; серед јарів та бајраків, мов з землі виросли, Бајраки — малі ј великі; там, де колись, на лошчині, вовки вили та лисиці нори рили, — красујетьсьа село Вовча Долина. Тоді заснувалисьа ј Піски.
Оже, јак не давно Піски настали, шчо вже почала вивітрьуватись і льудська памјать про јіх основу, — та льудська памјать не сховала того: коли ј јак оселивсьа в них захожиј січовик Мирін Гудзь. Заховала тільки льудська спомка, шчо цеј Мирін був уже не молодиј
