чоловік, коренастиј, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та шчо він шче довго післьа того, јак оселивсьа, не кидав свого запорозького звичају — војуваньньа. „Војував, казав він, з Льашнеју, војував з Башеју, војував з Татарвоју, — а тепер војуватиму з звірем!“ І дивись: скинув рушницьу на плече, та ј потьаг подовш польа — скільки оком згльанеш… Немаје день, немаје два; иноді ј на третіј не видно. А там — гльань! і несе шкур пјать або шість вовчих.
Отак Мирін доки војував, доки бивсьа, рубавсьа, поки ј сам не набіг на свого звіра, шчо ј јого звојував. І ніхто другиј звір тој, јак Марина Зајцівна, — з Пісчанських таки хуторів козача дочка.
Јшов јакось раз Мирін з польуваньньа до дому. Сонце стојало на вечірньому прузі, а шче јак огнем пекло. Вітер подихав гарьачиј, гарьачиј… „Дохожу ја, каже Мирін, до Зајцевого хутора — виморениј, змочениј потом. Пити — аж душа горить. Коли — зирк! — вискочила ласочка з земльанојі нори з відерцем в руках, — та скік у кружало верб, до копанки! Јак забачив ја відро, то в мене аж закіпіло в середині. Піду, думају, напјусьа води холоднојі… Јду. А дівчина нахилилась над копанкоју, бере воду, та стиха співаје… Та таким же то льубим голосом, таким важким співом, — аж за серце хапа!… Підхожу ја… — Дівчино! кажу, дај лиш води напитисьа! — Вона гльанула на мене — льубесенько так… та ј співати годі… А мені вже тоді ј пити перехотілосьа… В јіјі чорних, блискучих очіх втопиласьа моја згага! Подаје вона мені відро, нахиливсьа ја… „А, бодај тебе, кажу, з такоју водоју… јака мутна та нечиста!“ Та вже хотів був напитисьа… Вона — хвіть відро… води — јак не було, — тільки кальужка на землі стала. — „Стривајте, стривајте: ја друге витьагну!“ — Та за відро, та до копанки. Прихилилась, витьагла. Та вже ж і вода! холодна, та чиста, јак сльоза. Напивсьа — трохи не цілісеньке відро видув і подьакував,
