давај јого розвертати, — буцім з боју бере… Батько дивитьсьа, сміјетьсьа. Льубо старому рубаці згадати на својіј дитині својі молоді літа! Він було Івасьа ј підохочује: А ну-ну, синку! учисьа змалу: на старість — јак нахідка буде!
За те мати не дуже втішаласьа тими страшними играшками. Івась у нејі був одним один. Јіј тьажко ј страшно було подумати, шчо, јак виросте јіјі одинчик, а тут — не дај, господи! схопитьсьа јака заверьуха з Башеју або з Татарвоју, та замчить јіјі јасного сокола бо-зна за јакиј крај світа, — вона јого, може, більше ј не побачить… Там десь, в чужіј стороні, серед крівавојі віјні, зложе він своју козацьку головоньку; мати не закрије очеј својіј рідніј дитині: јіх хижі орли з граками повикльовујуть, голодні вовки-сироманьці порозносьать жовті кості… Хіба тільки зозулька, невтішна вістовницьа — принесе звісточку, шчо јіјі син бідолашниј поліг серед чистого польа!… Важко матері, таке згадујучи: гірко та сумно на душі, больаче в серці — так, наче хто шматочок одриваје од јого… І Марина падала на вкольушки, молила матір божу, шчо б велика заступницьа наслала мир на јіјі рідну сторону ј захистила від напасти! Жахајучись тијі страшнојі хуртовини, јака тоді часто ј густо підіјмаласьа, матирине серце бојалосьа, шчо б Івась у играшках бува не привчивсьа до нејі. І, коли батько ті играшки підхвальував, Марина гримала на батька ј на сина, шчо збив таку кептьугу коло земльанки.
А в вечері, јак не спитьсьа Івасеві, візьме мати јого русьаву головоньку в својі руки, цілује, милује, ј стиха, льубим голосом, мальује јому картину инчого житьтьа… житьтьа тихого хліборобського побиту… літньојі праці на својіј добріј ниві, зімньојі лежні в тепліј хаті, шчо јак повна чаша; серед малих діток, шчо одно говоре, друге белькоче, а третье в колисці мугиче; серед добрих сусід, шчо, — не дај, боже, хвороби, — ј одвідајуть
