Ростеклосьа товариство, — хто куди. Одні — в земльу; другі — до Турка; а треті — на Вкрајіну, до плуга. Придибало јіх шчось два чи три ј у Піски, — та незабаром і померли. Тільки ј памјатки, шчо церков почали будувати…
Все це переживав стариј Мирін, за плугом ходьачи; все це переболіло јого гарьаче серце, коло хозьајства нудьачись… Зоставсьа Мирін сам собі, јак палець. Јак дуб серед осичок в лісі, так він серед пісчанськојі громади. Один одинцем! І син — јого кревнаја дитина — цуравсьа батьківського духу!! Сумне ј недоладнье пријшлосьа січовикові волочити житьтьа на старість… І скрізь вороги, — і ворогів не маје, бо льуде пониділи: ніхто не хоче прьамо мірьатись силоју! Всьуди тихо, хоч умирај… А шче козача вдача гучно одкликаласьа в старому серці; рука шукала потьагатисьа з ворогом… Так же ј ворога, окрім свого хатнього, не маје… Сумно ј глухо!
— Пустіје, глухне наш крај! Не забаром і заплісніје серед такојі каламути! казав иноді Мирін, згадујучи давнье.
— І порьадки јакі тепер настали!?… Шчо воно за порьадки?.. Свіј свого в невольу правторить… Старшина козацтво в нивець повернула… Усі землі посіла… Не даром у пісні співајуть: „Ој дуки ви, дуки, позабирали ви наші степи ј луки!…“ А тепер на них чужими руками роботизну справльајуть… Ој, не так колись було в нас у Січі — у нашому козацькому крајі! Усі рівні, усі вільні… Сьогодні ти отаман, а завтра — ја! А землі, — скільки хоч… Ори, сіј, де льубішу місцину вибереш… Сказано: вольа… А тепер?… тепер шчо?… Скажіть мені: до чого це јдетьсьа?! Ні! немаје добра… немаје, — та вже, мабудь, јого ніколи ј не буде! — додасть, јак гвіздком прибје, та ј замовкне.
Льуде слухајуть, похньупившись. Инчі — потилицьу скребуть…
