Уже Јвасеві за двадцьать років минуло. Парубок літніј, — час би вже ј про жінку подумати. Также батько не хоче про невістку ј слухати. „Молодиј шче! “ було каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби згадали про невістку, каже: „ Шче молоко не обсохло коло губів!“ Усе шче, мов чогось дожидав стариј: не рајів синові женитись. Тільки тоді вже, јок почув Мирін, шчо зрујновали Очаків, кликнув Марину (синові стариј січовик соромивсьа про це нагадувати), та ј каже:
— Нічого вже тепер дожидати… Годі! Не так уже поцвіло все — хліборобським ледарством припало… Не козакувати ні нам, ні дітьам нашим… Не треба нас!! Минулосьа козаче царство, настало хліборобське господарство… Пора ј синові хазьајіном стати… Час јому пошукати дружини, — своје кубло звести!
А мати давно вже ј дівчину нагьаділа. У заможного козака Кабанцьа була одним одна дочка Мотрьа. Уродлива, моторна дівчина; працьовита ј невсипушча хазьајка. Мати синові: так, і так — оте ј те казав батько. У Јвасьа аж усміх пробіг по лицьу. — Раје мати синові Мотрьу. А в сина давно вже серце ин-јак тіпајетьсьа, јак де зострінетьсьа з Мотреју.
Порадились отак; поблагословив батько з матірју свьатим хлібом Івана; важко здихнув стариј; мати заплакала — ј вирьадили старостів до Кабанцьа.
Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину ј рід Маринин. Все льуде роботьашчі, не волоцьуги, не пјаниці. Чого шче?
— Јак знајеш, дочко! — каже Мотрі.
А Мотрьа стојіть коло печі, та в запічку колупаје… Почервоніла, розгоріласьа, — шче крашча стала, ніж була.
— Јак мати скажуть… одмовльаје батькові.
— А шчо, стара? Кабанець својіј жінці: — кажи шче ти!
— Та шчо ж мені казати? Марина жінка добра…
