Мирін трошки крутенькиј… Та хиба ж јіј з Мироном жити?… А Јван парубок — хоч куди!
— Ну, то ј будьмо сватами! — одказав Кабанець старостам.
Повјазали молодим руки, поблагословили јіх свьатим хлібом з сільльу. Вернувсьа Јван з великоју радістьу: принесли старости обмінениј хліб в батькову хату.
Через два тижні повінчали молодих.
Зажив Іван Гудзь з својеју молодоју дружиноју тихо, та мирно, льубјазно — спокіјним хліборобським житьтьам. Земльу оре, добро складаје. Мотрьа порьадкује з тешчеју в хаті. Живуть, — јак мед пјуть… А тут уже ј дітки пустилисьа. Породила Мотрьа за три роки трьох синів, јак соколів. Је бабі на старість утіха ј забавка! А хлопјата справді вдалисьа — нівроку: один Максим, другиј Василь, а третіј Онисько — здорові, червоношчокі, повні! Раділо серце батькове та материне, на јіх дивльачись, раділа ј стара Марина, гојдајучи онуків… Один тільки Мирін на все чогось понуро дививсьа… Одначе ј він частенько садовив на коліна до себе старшенького онука, Максима, — ј, поки дитина забавльаласьа јого здоровенними сивими усами, він јому росказував грізні приповісти про давні чвари…
Пријшлисьа цікавому хлопцеві до вподоби дідови перекази, страшні, а иноді ј смішні; польубились јому дідови вичити — розумні, правдиві, добрі… І Максим польубив старого діда більше батька ј матері. Уподобав і дід свого розумного ј моторного онука. На крајнім порозі житьтьа оддав стариј своје, літами та негодами побите, серце маліј дитині! Старість побраталась з малістьтьу; малість прилипла до старости. Жили одним житьтьам; тішилисьа одніјеју втіхоју; сумовали одним сумом… Стариј січовик натхнув своју душу в молодісеньку душу онука!
