Та не довго пријшлосьа Миронові втішатись својім малим онуком; не довго ј онукові — дослухатись до дідових переказів! Житьтьа круто повернуло својім важким колесом — та ј закрутило Піски… в невольу!
Јіхала недольа до Льахів у гості, та завернула в Піски. Пронесласьа, јак грім грьанув, чутка: пісчан оддали генералові! Під тој сам час льахи закујовдились. Затіпалось розшматоване тіло Речі Посполітојі, јак тіпајетьсьа индик післьа того, јак голова одрубана. Јак не рвавсьа, јак не кидавсьа гарьачиј Костьушко, шчо б розбудити чоловічу душу в панському тілі, — нічого не вдіјав… Він прокльав тоді вельможне шльахетство, шчо довело отчину до смерти, натикавсьа з горьа на своју смерть, шверганув геть від себе, јак більше непотрібну, гостру шабльу — ј закричав не својім голосом: „Капут Польшчі!…“ Одгукнувсьа тој крик далеко, далеко — аж у самих Пісках… Досталисьа Піски панові Польському…
Шчо ж то за пан? Хто він? де він узьавсьа?....
Кажуть би то, шчо то був не багатиј шльахтич — з тијі „голопузојі шльахти,“ котра в Польшчі за пануваньньа магнатів, кишіла по јіх дворах, пила јіх меди, вина, оковиту, јіла хліб, надбаниј „хлопством,“ танцьувала під панську музику, вибирала вельможного магната — свого патрона — в урьад, у сејмові посли, јіздила з ним по сејмиках та сејмах, кричала, коли хотів јіјі владика: згода! а під час, готова була за свого хлібодара витьагати з пихов гострі шаблі — ј розливати братерську кров… Гультьајі, свавольники, дармојіди, вони
