Яковлевич поставився до акту про федерацію неґативно. Його просили прийняти участь у спробах примиреня ворогуючих сторін і він виступав дійсно в ролі посередника. Але до порозуміння не прийшло. Петро Яковлевич не покинув свого поста й тоді, коли настав уряд Директорії; йому було тяжко працювати серед нових обставин, але покинути улюбленої справи він не уважав можливим, тим більше то з боку своїх співробітників він зустрів саме найщиріще співчуття і раз-у-раз чув гарячі прохання не кидати посади І він залишився, вважаючи, що служить не режимові, не якомусь там певному урядові, але ділу української національної культури. Разом з Директорією мусів Петро Яковлевич покидати Київ і виїхав до Вінниці. Звідси він мав їхати до Камянця і вже написав туди до знайомих, щоб йому притухали кімнату. Його вірна дружина Марія Парменовна була при ньому. Але з дороги, з станції Жмеринка. Петра Яковлевича умовили повернути на Одесу, де він міг знайти країні умови для лікування (бо він останні часи все нездужав) і, перебувши якийсь час, уже звідти їхати до Камянця. І він поїхав до Одеси, де знайшов собі смерть од руки большовиків. Автор некрольоґу в »Україні« каже, що причиною його загибелі було славне історичне ймя, яке він носив: мордуючи його, большовики знущались над ним, як над »гетьманом Дорошенком«. Не знаємо, чи так воно було справді, але в кожному разі, вбиваючи його, большовики знишили велику українську культурну силу.
В. Правобережець.
В польських газетах появилася звістка, що переговори в Варшаві з »Петлюровцями« ведуть між иншими й такі особи: п. Горват, п. Собанський, гр. Іосип Потоцький і п. Пашковський. Перші три — не земельні власники з України, а послідній — київський адвокат, один з лідерів польської народово-демократичної партії в Київі і бувший редактор »Dziennik'a Kijowsk'ого«.
Прочитавши цю звістку, питає в мене один мій знайомий хлібороб: »Скажіть, будь ласка, як ви думаєте, чому це наші республіканці не хотіли нас, українських хліборобів — середніх і малих — допустити до Центральної Ради? Чому бойкотували нас за Гетьманщини? Чому й тепер тут, на цій емігрантській ґольґофі, навіть за земляків, таких же, як і вони Українців, не хочуть нас мати? А коли наші ж таки пани проголосять себе Поляками, та під опіку чужої держави підуть, то й говорити й навіть якісь переговори з ними вести можна?«
»Ці тайни нашої національної політики — відповів я — так же мало відомі мені, як і вам. Ми-ж з вами, як самі кажете, тепер для наших лівих земляків »не Українці«, і про зміст переговорів, що ведуться від
