імени української нації, можемо тільки здогадуватись. Але знаючи добре в данім випадку обидві переговорюючі між собою сторони, давайте — кажу — попробуємо уявити собі зміст ціх розмов. Коли при тім помилимось, то може одна або друга сторона пришле нам спростування. Тоді ми їй щире спасибі скажемо й істинну правду будемо знати. А врешті — все ж приємніще й краще хочби здогадуватись про те, що люде десь про Україну говорять, чим займатись еміґрантськими спльотками на тему, хто, де й скільки вкрав«.
Отак намагаючись уявити собі, як вирішуються тепер діла України, вбили ми з моїм знайомим одну з тяжких еміґрантських годин. Ці ж переговори в Варшаві представили ми собі ось так:
Наші земляки »польської нації й орієнтації«, замучені вже всякими Варшавами й иншими »загряницями«, доведені до одчаю тугою за рідним селом (а тут ще й весна підходить — як раз сіяти б пора!), йдуть радо на побачення з »Петлюровцями«. Хоч і »гайдамаки«, мовляв, та все ж свої люде й вони раді б перед ними — як то кажуть — виговоритись.
Починають зразу несміло: »Високоповажані Панове Міністри!... ми на щот земельки. А до ваших справ унутрішніх не хочемо мішатись. Робіть собі, що хочете й як хочете...«
— »Так« — гукає на це хтось з »Петлюровців«, стукаючи кулаком об стіл. — А Гетьманщина? карательні експедиції? — Це що? До справ унутрішніх не мішаєтесь?!
— «Простіть, Панове, й забудьте — відповідають ті. Ми вже самі каємось і готові ще покаятись. Ніде правди діти, за Гетьманшини ми таки дурниць багато наробили: й Українцями вже почали були себе звати, й на аграрну реформу за для святого супокою були приставали. Але ж бо воно тоді якось так годилося. Пан Гетьман був свій чоловік, а між своїми — самі здорові знаєте — честь і досі ще зобовязує. Але після того, що потім сталося — заріклись. То зразу били нас тільки за те, що ми пани, а то стали бить ще й за те, що гетьманці й українські контрреволюціонери. Ні, більше не будемо. Задніпрянці, так ті подались до Денікіна, а ми тут близче, в Польщі притулок знайшли. А що до Українства... Годі! Самі не будемо й дітям закажемо!«
»Бо таки й роду ми вашого, руського, українського — виправдується далі за минулі гріхи п. Собанський — от хоча б мої прадіди церкви колись — як були ще православними — на Поділлю ставили, на брацтва тодішні, свої руські, жертвували...«
— »То й мій якийсь предок — додає п. Горват — був, кажуть, значним вашим козацьким старшиною за Хмельницького; ще й досі єсть Горвати православні, але хоч ми й одного з ними українського роду — так ті Москалі, а ми Поляки.«
— »Коли вже на те пішло — каже гр. Потоцький — то хто ж теперішню церкву в Лаврі Почаївській поставив, як не Потоцький, Староста Канівський. І від пятисот літ на Україні сидючи, ми культурних цінностей з ней не вивозили, а все, що могли, привозили. Шкода мого музею й архіву Антонінського! Скільки я там скарбів безцінних для історії вашої від предків у спадщині дістав і скільки ще сам туди
