— »Підождіть, панове — відказують ті — допіру правнуки ваші оцінять колись, хто для нації української був кращий, — чи старі Дідушицькі й Бадені, чи ті, з котрими ви тепер боретесь; і в якій боротьбі нація ваша в силу росла, а в якій занепадала. Про те музей Дідушицьких таки у Львові єсть, Федорович про Просвіту не забував, Ґужковський, що стільки для орґанізації вашої армії галицької допоміг, її руїни пережити, нещасний, не зміг, а Митрополит ваш Шептицький, чи не панського роду? Ви звикли на своїх панів нарікати а їх від себе відгоняти. Може й справді з польськими соціалістами швидше договоритесь. І того не забувайте, що ваші пани, не так як ми »зубри« в себе вдома при хазяйстві, а більше у Відні сиділи. Та й Русь Червона давно вже під Польщею й там уже сильно шляхта наша з польською перемішалась. А в нас ще ж до недавна звичай такий, з нашого старого волинського статута взятий був, що як вийде наша панна заміж за »обивателя з Корони«, то б то за Поляка, то своє право на землю на Руси втрачає. Не любили батьки наші — не во гнів її. Пашковському будь сказано — щоб над ними зайди всякі — або як вони тоді їх називали »забіжанці« — верховодили. По свому руському, чи як тепер кажете українському закону, любили жити, й може тому ми ще її досі від тих польських мазурів, хоч і віра в нас із ними однакова, якісь инші. Та що зрештою, панове, про всю ту старовину згадувати: вам ніколи, та мабуть і не цікаво. Це все діла нашої колишньої панської чести. Де вона тепер у нас? Меншає з кожним днем наша громада й нема вже в ній одного обовязуючого для всіх землянського старого закону. Сьогодні: один сусіда ще в оту стару честь вірує й за свій край, за Українську — мовляв — Гетьманщину стоїть; другий, модерний уже зовсім, на всі руки майстер; третій в уланах десь для Польщи Литву покоряє; четвертий — товарами торгує, або на валюті спекулює; а ми собі пана Пашковського, слава Богу, знайшли та й з ним до вас, Панове Міністри, за порятунком. І ви вже говоріть з нами щиро, не стісняючись. Пан Пашковський нам уже все розсказав, як тепер на світі треба жити, і як воно, що, й до чого . . .«
»... Він нам зясував, що пора вже — каже — вам, панове, свої старі зубрівські звичаї забувати. Ви думаєте, що держава то село, тільки трохи більше, а революція — то значить селяне лишнього випасу в лісі хотять, — і ви думаєте, що ви самі повинні з ними про ті всі справи говорити...«
»... І до чого вас оті забобони довели — казав він нам: в якусь українську Гетьманщину, Німцями на шкоду Польщи, славянству й усій західній культурі й цивілізації видуману, полізли. Як вам не сором?! Та подивіться круг себе. Де тепер видано, щоб земельні власники й загалом багаті люде самі політикою займались. З чого ж тоді ми, бідні адвокати, будемо жити? Та чи ж воно вам і лишіть! Ну, скажемо, назове вась хтось у парляменті падлюкою, чи якимось иншим у сучасній політиці всіваним терміном, або в анонімній статі напише, що ви злодій, зрадник, гроші від чужих держав на згубу батьківщини берете... Що, ви всіх на поєдинок взиватимете? Таже кожний із вас зі своїм гонором допотопним за один рік політики в могилу зляже. Пише діло ми, скажім адвокати, фахові політики: в нас і голова на те, щоб щось про когось
