потрібніщі для народа закони. І хоч вони у більшости культурних європейських націй адвокати, професори, — у других, менше культурних, освітним цензом нижче; але вони — ці посли — хоч приміром на ваших темних селах ніколи й не бували — здатні сотворити найкращі земельні закони. Такі чудеса робить у демократіях така проста річ, як виборча картка й партія. І хто проти такого ладу виступає, цей розуміється ворог народа й реакціонер і з таким росправа коротка...«
»... Чим більше культурна країна, тим сильніший у ній темп політичного життя й тим більше в ній розуміється партій, а тому тим більше в ній мусить бути виборців Так у міру поступу людства поширюється й демократичне право виборче. Певно єсть у тім свої хиби — але де їх немає? В політиці приміром, як і в життю, багато залежить від щастя. Сьогодні одна партія вгорі, завтра друга. Але ж тут терпимо за народ тільки ми його вибранці, бо народові-виборцеві з того ніякої шкоди немає. Він просто переходить собі до иншої, щасливіщої партії. Це особливо ясно видно в молодих демократіях. Давніше наприклад, як кожному відомо — каже п. Пашковський — була на оціх наших польських кресах найсильніща партія »Союза Русскаго Народа«. Потім настали українські есери, врешті російські комуністи. Між тим ніякого переселення народів за той час не було. Може бути, що тепер ми, польські народові демократи, будемо тут най-сильніщі. А для вас, панів, демократія особливо користна. Тепер, знаєте, народ не той став. Завидющий він, буржуя не любить А ну попробуйте ви всі разом зібратись, навіть із ціми вашими селянами в отой ваш гетьманський »Всеукраїнський Союз Хліборобів« — буде з вами те, що за Гетьманщини. А так — ви поступаєте в народню партію польських народових демократів. От вас і не видно, нікому очей не муляєте, а як хто вас і спитає, то ви: — й за народ, і за демократію, і Польща за вами стоїть...«
»...Оттак, як бачите, й переконав нас таки, п Пашковський. Вибрали ми його нашим заступником і були б до вас із ним самі й не приходили, та дуже вже нам тут осточортіли ті мазури, хотілось своїх людей побачити. Отже говоріть тепер з нами просто. Ми тепер такі самі, як і ви: не пани, не гетьманці, не українські хлібороби і контрреволюціонери, а звичайні, такі як і всі, народові демократи. Присягаємо вам до політики вашої не втручатись — віддайте нам землю!...«
»Ну добре — кажуть »Петлюровці« — але ж не забувайте, що ми репрезентуєм сорокаміліоновий народ, який вас. панів, ненавидить. Ми з почуття гуманности й прихильности до культури здержуємо його якомога від вирізання вас і знищення ваших маєтків. Мало того, ми вам дали всі права національних меншостей; ми дозволили були армії Галлєра забрати для вас усі наші найкращі коні й шпацірувати до схочу по Україні, поки не настала Гетьманщина й поки Німці в це діло не вмішались. А що-ж ми за це все від вас маємо? Контрреволюцію — га?...«
Тут один з хліборобів, згадавши своїх чистокровних жеребців, що йому на весні 1918 року галлєровські офіцери пореквізували, аж схопився з місця: »Бога ви бійтеся! Ви для нас наші коні в нас позабірали!? Та чи ж не ми самі до ваших міністрів за Центральної
