Чи те ста́нецця за на́шого ще живота́, чи геть ище́ не ско́ро, про се ми не дба́ли, зна́ючи, що у Го́спода „Тысяща лѣтъ — яко день еди́нъ“. Ми, по апо́стольскому сло́ву, вважа́ли себе́ за неключи́мих рабі́в своѓо спасе́нного за́думу, и коли́б що́ вді́яли, то вважа́ли б, що вді́яли ті́лько тим, що му́сили вді́яти. От же дарма́, що ми смиря́лись перед вели́ким по́кликом на жа́тву Христо́ву, котро́і всю́ди так мно́го, ми підлягли́ очарова́нню христия́нськоі любо́ви так са́мо, як и пе́рві послі́дувателі нау́ки Христо́воі. Про те, що́ й тепе́р ще нам здае́цця возмо́жним ті́лько в дале́кій бу́дущині, ми помишля́ли в се́рці своі́м так, на́че воно́ сповни́цця ду́же ско́ро. Слова́: „близъ есмь, при двере́хъ“, на́че хто промовля́в над на́ми; так би́лось на́ше се́рце соло́дкими споді́ванками. Зна́ли бо ми, що не погиба́е в Бо́га ні оди́н до́брий учи́нок, и що на́ша сійба́ на вели́кій ниві жи́зни „дастъ плодъ свой во вре́мя свое́“. Та не в тому́ була́ сама́ си́ла, щоб ви́двигнути из зане́паду рі́дну на́цію, а в тому́, щоб намно́жилось тяму́щих и великоду́шних люде́й на Вкраі́ні.
Так ду́мало бра́ттє мое́ в Ки́еві. Так ду́мав я, да́ле́ко від них, у „пи́шному и бі́дному го́роді“ Пу́шкина.
Хто се все тонки́м чуттє́м обійме́ и се́рцем зрозумі́е, той зрозумі́е й те, як я зраді́в, почу́вши на Вкраі́ні висо́кі но́ти націона́льноі ко́бзи. Молоді́ на́ші мрі́і, здава́лось міні́, знайшли́ свое́ оправда́ннє; ца́рство ви́шчого ро́зуму, ца́рство спасе́нних за́думів мов би вже наступа́ло. И воно́ так було́ спра́вді, коли́ не забува́тимем, що и Христо́ве жада́ннє; „да пріи́детъ ца́рствіе твое́“, сповня́ецця не ху́тко. Спра́вді на́ші моло́ді мрі́і знайшли́ в Шевче́нкові благослове́нне оправда́ннє, знайшли́ зару́ку свое́і бу́дущини.
