— Гов! Півні! — гукнув якийсь парубок і вмить розірвав воюючих… — Досить з вас, оба ви славні козаки будете…
Хлопців наче б водою обілляв…
— Не зачіпай Гані — говорив Павлусь — ніхто не сміє її торкнути, а то побю…
— Хіба ж вона мальована? Чого лізе до гурту таке „не чіпай мене“…
— Павлусю, ходи сюди! — закликав дід Андрій…
— Воно гарно, що ти за сестрою так обстоюєш, та бач, він це невмисно, а припадком… ну досить… спати час…
І всі стали розходитися до дому. Тепер залунала пісня по цілому селі між хатами. Нікому не хотілося розставатись із таким напричуд гарним українським вечором…
Гомін почав стихати. Де-не-де замекала вівця. Від степу долітали голоси дикої птиці. Дід Андрій, повечерявши з сімєю, сидів ще довгенько на призьбі, покурюючи люльку. Він поглядав на зорі, міркуючи, яка буде погода. Надходив час сінокосів, людям треба було погоди.
Відтак зняв шапку і почав півголосом молитися.
Серед молитви почував якийсь внутрішній неспокій, наче б чогось тривожився. Відмовляючи акафиста, якого знав напамять, він пішов поглянути, чи вартовий біля воріт не спить.
