козаки. — Як треба, то й з чортом покумайся. Може він поможе тобі сестру віднайти — дораджував йому хтось.
Коли йшло діло про сестру, то Павлусь не жалів нічого, себе самого віддавби.
Згодився. Татарин подав руку і дуже радий був.
Павлусь уже йшов з сідлом, тай стрінув Непорадного й й розповів йому про заміну сідла.
Непорадний його задержав.
— Так ти, татарине, сідло міняєш з хлопцем?
— Вже й заміняв…
— Егеж? А ти ж маєш своє сідло? Вибачай, це моя воєнна добича, і ти і твій кінь і твоє сідло…
Татарин нахмурився і люто глянув на Непорадного…
— Ось що, небоже! Тобі не побратимства хочеться, а червінців, що в сідлі заховані, от як! Ну, признайся! Правда? Скажи, чийого коня хлопець забрав?
Татарин мовчав.
— От хитрий поганець! — говорили козаки сміючись. — Якого побратима знайшов… Відтак з легким серцем продав би цього побратима на базарі…
Татаринові не вдалося.
За той час оба ватажки порадились зробити так:
