йому такі страшні, як учора. Козаки сильніші. Коли б так було вчора, не вбили б вони дідуся й маму, не взяли би сестри в полон.
І в нього вступила надія, що козаки відібють ще й тата й сестру… Та коли це буде? Павлусеві бажалось, щоб зараз погнались козаки й розбили татар до решти та освободили полонених.
Про це заговорив він до Петра.
— Так не можна, братчику, — говорив Петро: — Пан сотник знає, що йому робити, і так буде, як він хоче. Потерпімо до завтра. Онисько казав, що татарський кіш невеликий. Вони навантаженими возами недалеко заїдуть до завтра… Здогонимо…
Павлусь заспокоївся. Він приліг біля Петра при ватрі і кріпко заснув.
В козацькому обозі стали вогні пригасати. Усе притихло, хіба вартові перекликалися.
Козаки посхапувалися, як тільки на світ стало заноситися.
Вони помолились і взялися хоронити побитих товаришів. Яма вже відучора була готова.
Позносили козацькі трупи і повкладали рядком.
Кожен прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву і тепер почали складати їх на дно ями так обережно, як мати