мов собаки попри татарські коні, а хто нездужав, тому зараз відрубували голову, коли нагайкою не могли його підогнати.
За хвилину лишилось тільки потоптане місце, де стояв татарський кіш.
Втікачі сиділи тихо в комиші, боячись промовити й слово. Вони не знали напевно, що сталося. Може ще поганці вернуться? Догадувалися, що була стріча з козаками, та хто побідив?
Настала темна ніч. Довкруги було тихо. Аж тепер рушилися втікачі.
— Не багато либонь наших спасівчан урятувалось, — каже один, зідхнувши.
— От ліпше не говори, — каже Степан, — бо серце ножем краєш. Моїх усіх чи не в полон забрали…
— А моїх вимордували на очах.
— Боже, Боже! За що ми так терпимо тяжко! — стогнав другий.
— От мовчи, не стогни, а то ще біду накличеш.
— Всі ми на однім коні їдемо, усім дісталося.
— Та либонь дехто заховавсь у тернину…
— Хіба дехто з того боку. Ти бачив ясир? А кілько трупів лежало…
— А як би ми так були всі боронилися, таки були б не дались. У нас було козацтво…