був закаталогізований в якійсь збірці диковин. То був перевізник. — Тут вони, сер. Під'їзди, візнику! — Черговий візник вийшов з шинку, де він палив свою вранішню люльку, і незабаром містера Піквіка разом із його портпледом було кинуто в екіпаж.
— Голден-Крос, — сказав містер Піквік.
— І ціна йому всього — шилінг, Томе! — до відому свого друга перевізника з серця крикнув фурман, од'їздячи.
— Скільки років вашому коневі, голубчику? — спитав містер Піквік.
— Сорок два, — відповів візник, скоса поглядаючи на нього.
— Що? — вигукнув містер Піквік, хапаючись за свою записну книжку.
Візник повторив попереднє свідчення. Містер Піквік допитливо втупив очі в його обличчя, але той не змінився на виду, і джентлмен занотував його слова.
— А скільки часу їздите ви ним не розпрягаючи? — далі містер Піквік, шукаючи нових відомостей.
— Два-три тижні, — відповів чоловік.
— Тижні! — верескнув здивований містер Піквік, записна книжка з'явилась знову.
— Він живе в Пентонвілі, — холодно пояснив візник, — але ми не зчаста тримаємо його вдома, бо він занадто кволий.
— Не тримаєте вдома через кволість? — розгублено перепитав містер Піквік.
— Він завжди падає, коли вивести його з кеба; ми дуже цупко прив'язуємо його до голобель, і тоді він не може впасти. До того ж задня пара коліс у нас на кебі більшого розміру, ніж звичайно. Вони штовхають коня, і він мусить бігти, бо не може спинитись.
Містер Піквік записував свідчення візника до останнього слова, сподіваючись доповісти про них у клубі на доказ незвичайної життєвости коней за відповідних умов. Запис був майже закінчений, коли вони під'їхали до Голден-Кроса. Візник зіскочив з передка. Висів з екіпажу й містер Піквік. Містер Тапмен, містер Снодграс і містер Вінкл, що нетерпляче чекали прибуття свого славетного ватажка, підбігли привітати його.
