— Ось ваші гроші, — сказав містер Піквік, подаючи фурманові шилінга.
І як же здивувався вчений муж, коли ця навіжена особа кинула монету на брук і в дуже мальовничих виразах зажадала, щоб їй зробили приємність, дозволивши одлупцювати тут же містера Піквіка.
— Ви — божевільний! — сказав містер Снодграс.
— Або налигалися, — висловив думку містер Вінкл.
— Або і те, і друге, — зауважив містер Тапмен.
— Виходьте! виходьте всі четверо! — запрошував стрибаючи на всі боки, наче був на пружинах, візник, і боксуючи тимчасом у повітря.
— От сміху! — гукали з півдванадцятка візників, що стояли на біржі. — Ану, дай їм, Семе! — і вони із задоволеним виглядом оточили компанію.
— Чого там такий ґвалт, Семе? — спитав якийсь добродій з чорними перкалевими закарвашами на рукавах.
— Ґвалт! — відказав візник. — А навіщо йому мій нумер!
— Та мені зовсім не потрібний ваш нумер! — здивувався містер Піквік.
— Хто ж повірить цьому? — відказав фурман, апелюючи до натовпу. — Ви ж знаєте, цей шпигун, сидівши у мене в кебі, занотував не тільки мій нумер, а й записав усі мої слова у якусь штуку („записна книжка!“ — майнуло в голові містера Піквіка).
— А чи й справді він записував? — втрутився якийсь візник.
— Авжеж записував, — настоював перший, — а потім прикликав ще й трьох свідків. Та я дам йому добру науку, нехай і мені за те дадуть шість місяців. Виходьте!
І візник, зневажаючи свою особисту власність, кинув на землю капелюша, збив окуляри містера Піквіка, другим ударом атакував його в ніс, а за одним заходом штовхнув і в груди, третім загилив у око містерові Снодграсові, четвертим — для відмінности — дав стусана з живіт містерові Тапменові. Потім він покрутився на бруці, кинувся знову на пішоход і нарешті відбив чималу порцію духу з тіла містера Вінкля. І все це протягом якихось шести секунд.
