— Не турбуйтесь, — перебив йому мову незнайомий, — понаказувано досить… більше не треба… Ловкий хлопець той візник… уміє поратись із своєю п'ятірнею. Але на місці вашого друга в зеленій куртці… будь я проклятий… скрутив би я йому в'язи… свиня така… й пиріжник не кращий… ніякої ріжниці…
Цю, чудово зв'язану, промову перебило з'явлення кондуктора з диліжанса на Рочестер, який сповістив, що „Комодор“ готовий до від'їзду і зараз рушає.
— Комодор! — схопився з стільця незнайомий. — Мій диліжанс… За місце заплачено… одне надвірнє… Заплатіть за бренді з водою… У них не буде решти з п'яти шилінгів… погане срібло… дають ґудзики… не хочу… не пройде… га? — і він хитрувато похитав головою.
Сталося так, що містер Піквік і три його компаньйони поклали зробити першу зупинку в Рочестері. Отже, повідомивши свого нового знайомого, що прямують до того ж таки міста, вони погодились і собі взяти місця на імперіялі, де всім їм можна було б сидіти вкупі.
— Деріться! — сказав незнайомий, допомагаючи містерові Піквікові лізти на дах диліжанса з похапливістю, що зовсім не пасувала до його статечного вигляду.
— У вас нема багажу, сер? — спитав кондуктор.
— У кого? в мене? Ось пакунок в брунатному папері; це й усе… решту послав водою… ящики, залізні скрині… здоровезні, як будинки… і важкі, важкі до біса… — одповів незнайомий, силкуючись утиснути в кишеню пакунок, звідки зрадливо виглядали одна сорочка і одна хусточка.
— Голови, голови, бережіть голови! — гукнув балакучий пасажир, коли вони проїздили під низьким склепінням воріт, що за тих часів становили вхід до кожної поштової станції. — Жахне місце… страшні речі… якось… п'ятеро дітей і мати… висока жінка, їла сендвіч… забула про ворота… Трах!… лясь! діти дивляться… мати без голови… тримає в руках сендвіча… не має рота, куди покласти… голова родини… жах, жах! Дивитеся на Вайтгол, сер?.. чудове місце… маленькі віконечка… мабуть, і там упала чиясь голова… з необачности… га, сер?
