Зійшовши в кімнату, де вони з містером Пітером Магнусом перебули попередній вечір, містер Піквік знайшов у ній названого джентлмена й більшу частину містимого обох торб, шкіряної коробки й пакунка в коричневому папері, розташовану якнайкрасивіш на його особі.
— Доброго ранку, — промовив містер Пітер Магнус, що походжав по кімнаті в стані надзвичайного збудження. — Як це вам подобається?
— Дуже ефектно, — відповів містер Піквік, з добротливою всмішкою поглядаючи на вбрання свого бесідника.
— О, я думаю, це справить належне вражіння. Знаєте, містер Піквік, я послав уже їй свою візитову картку.
— Уже послали!
— І коридорний приніс мені відповідь, де мене запрошують на одинадцяту рано. Отже, лишається тільки чверть години, сер.
— Дуже мало часу, — зауважив містер Піквік.
— Так мало, що навіть трохи моторошно. Га, сер?
— В таких справах самовпевненість — велике діло, — сказав містер Піквік.
— І я так думаю, сер, — погодився містер Пітер Магнус. — І я певний успіху. Запевняю вас, сер. Я просто не розумію, як у таких випадках можна боятись. Та й чого боятись? Отже, в цьому нема нічого соромітного —
