перелазу; а одна кароока молоденька панна в чепурних оторочених хутром черевичках аж надто верещала, доки містер Вінкл не запропонував їй свої послуги. Всі почували себе вдоволеними й щасливими.
Але коли так любо та весело було поза будинком, то як же щиро та сердечно привітали наших подорожніх на фермі! Стара леді сиділа на своєму звичайному місці в залі, тільки, бувши в трохи поганому гуморі, недочувала більше, ніж звичайно. Взимку вона не виходила на повітря і, подібно до багатьох інших старих, вважала за особисту образу, коли хтось дозволяв собі щонебудь, чого не можна було їй.
— Мамо, — сказав містер Вордл, — містер Піквік. Ви впізнаєте його?
— Кинь це, — поважно відповіла леді, — і не турбуй містера Піквіка таким старим мотлохом, як я. Нікому я зараз не потрібна, і зрештою — це зрозуміла річ. — Тут стара пані хитнула головою й тремтячими руками почала обсмикувати свою шовкову сукню кольору лаванди.
— Вибачте, мадам, — промовив містер Піквік, — але ви кривдите свого старого друга. Я приїхав сюди спеціяльно, щоб перекинутися з вами словом та заграти робера у віст, і ми покажемо всім оцим хлопцям та дівчатам, як треба танцювати менуета, ще перед тим як вони постаріють на сорок вісім годин.
Стара леді повеселішала, але не хотіла показати цього відразу й тому сказала тільки:
— На жаль, я не можу чути його.
— Та годі вже, мамо, — втрутився містер Вордл, не сердьтесь. Згадайте про бідну Белу. Мусите підбадьорювати її.
Добра стара леді чула його слова, і губи їй затремтіли. Але вік має право на деякі примхи. Були вони і в неї. Отже, вона ще раз обсмикнула свою сукню і, звертаючись до містера Піквіка, промовила:
— Ах, містер Піквік, коли я була дівчина, молоді люди були зовсім інші.
— Безсумнівно, мадам, — погодився містер Піквік, і ось чому мені так до вподоби ті кілька чоловік з них, що зберегли ще сліди старовини. — І, кажучи таке, містер Піквік притягнув до себе Белу, поцілував її в лоб
