— А що, надворі все ще мороз, Семе? — спитав містер Піквік свого улюбленого слугу, коли той ранком першого дня різдва прийшов до нього з літеплом.
— Вода в діжках узялася кригою, сер, — одповів Сем.
— Погана погода, Семе, — зауважив містер Піквік.
— Чудова година для тих, хто тепло одягнений, як казав білий ведмідь, ковзаючись на полозках, — пожартував Сем.
— Я буду внизу за чверть години, — попередив містер Піквік, розв'язуючи нічний ковпак.
— Гаразд, сер — промовив Сем. — А там, унизу, сидить пара костопильців.
— Пара кого? — сів на ліжку містер Піквік.
— Пара костопильців, — повторив Сем.
— Що це значить костопильці? — спитав містер Піквік, не зовсім певний, живі то істоти чи щось їстивне.
— Хіба ж ви не знаєте? — здивувався Сем. — А я думав, кожному відомо, що костопилець — то хірург.
— Хірург, кажете? — посміхнувся містер Піквік.
— Звичайно ж, сер, — ствердив Сем, — тільки ті, що сидять унизу, не зовсім справжні хірурги. Вони ще вчаться.
— Іншими словами, це — студенти-медики? — зрозумів містер Піквік.
Сем стверджуючи нахилив голову.
