зникла, в ополонці забулькотала вода, на поверхні її плавав капелюх містера Піквіка, його рукавички й хусточка. Це було все, що лишилося від великого мужа.
Розпука й жах вимальовувались на кожному виді. Чоловіки пополотніли, жінки знепритомніли. Містер Вінкл і містер Снодграс схопилися за руки і нестямно дивились на місце, де щезнув їхній ватаг. Містер Тапмен що духу бігав навкруги й на повен голос гукав „горить!“, вважаючи цей спосіб порятунку за найдоцільніший.
Старий Вордл і Сем Велер обережно наближались до ополонки, а містер Бенджемен Елен нашвидку радився з містером Бобом Сойєром у справі загального кровопуску, що був би для них непоганою практикою. Несподівано з-під води виринули голова й плечі, і незабаром у них не можна було не впізнати містера Піквіка з його окулярами.
— Протримайтеся ще одну хвилиночку, тільки одну хвилиночку! — благав містер Снодграс.
— Так, так, тримайтеся… прошу вас… заради мене, — гукав глибоко зворушений містер Вінкл. Прохання, треба сказати, досить зайве, бо якби містер Піквік і одмовився триматись заради когось іншого, то тоді він напевно тримався б заради себе самого.
— Ви стоїте на дні? — спитав Вордл.
— Звичайно, — одповів містер Піквік, струшуючи воду з голови й зводячи дух. — Я впав на спину і не міг устати відразу.
Глина на фраці містера Піквіка була найкращим доказом правдивости його слів. Гладкий хлопець пригадав, що в найглибшому місці ставка не більш як п'ять футів; глядачі заспокоїлись і виявили дивну відважність, витягаючи потопельника з води.
— О, він же на смерть застудиться, — бідкалася Емілія, коли містер Піквік стояв на суходолі.
— А, бідолашний мій старенький! — турбувалася Арабела. — Дозвольте, я обгорну вас своєю шалею, містер Піквік.
— Це — найкраще, що ви можете зробити, — сказав Вордл; — і коли на вас її одягнуть, біжіть на всю ходу додому й відразу ж стрибайте в ліжко.
