— Непогана, — погодився клерк і собі почастував гостя табакою. — Але головне, що, крім мене, ніхто не може розібрати письма доктора. І всім доводиться чекати, доки я не скопіюю його висновка.
— А це корисно ще для когось, крім доктора, і примушує клієнта трохи ширше розкрити свою калитку, — засміявся Перкер. — А тепер, любий мій Малярде, одводячи клерка в куток, сказав Перкер, — мусите переконати доктора прийняти мене й мого клієнта.
— Що ви, що ви! — здивувався клерк. — Що ви вигадали? Бачити доктора ! Але це ж нісенітниця.
Проте, не зважаючи на абсурдність прохання, клерк дозволив відвести себе в найдальший кінець кімнати, де їх не міг чути містер Піквік, і по короткій переведеній пошепки розмові пройшов темним коридором і зник у святині адвоката. Звідти він повернувся на пальцях і повідомив містера Перкера й містера Піквіка, що всупереч усім установленим правилам і традиціям доктор погодився прийняти їх зараз же.
Коли клієнти вступили до кабінету, доктор писав. Розсіяно вклонившись містерові Піквикові, відрекомендованому Перкером, доктор попросив їх сісти, обережно поклав ручку на каламар і обхопив руками свою ліву ногу.
— Містер Піквік, одповідач у справі Бардл проти Піквіка, докторе Снабіне, — пояснив Перкер.
— А я беру участь у цій справі? — звідався доктор.
— Берете, сер, — одповів Перкер.
— Доктор похитав головою, чекаючи дальших пояснень.
— Містер Піквік хотів неодмінно побачитись із вами, сер, аби перед судом ще раз запевнити вас, що обвинувачення цілком безпідставне і що, якби він не був певний своєї безневинности, він не був би тут. Я нібито правильно переказую ваші думки, сер? — повернувся маленький чоловічок до містера Піквіка.
— Абсолютно правильно, — ствердив той. Доктор Снабін видобув свої окуляри, з великою цікавістю кілька секунд розглядав крізь них містера Піквіка, а потім, звертаючись до Перкера й ледве помітно всміхаючись, спитав:
— Хіба справа містера Піквіка така вірна?
