Саме коли дзиґарі вибили третю годину, на розі вулиці з'явився портшез з місіс Давлер всередині. Одив з носіїв був гладкий, короткий чоловік, а другий — довгий і худорлявий. Підійшовши до дверей, вони поставили портшез на землю й постукали. Сплило кільки часу. Ніхто не виходив.
— Слуги сплять в обіймах Морфея, — сказав короткий носій, відігріваючи руки над смолоскипом, що приніс похідник-хлопчик.
— Хоч би той Морфей добре скубанув та розбуркав їх, — висловив побажання довгий.
— Постукайте, прошу, ще, — згукнула місіс Давлер. — Стукніть два чи три рази, будьте ласкаві.
Короткий носій радо скорився і що сили оглушливо стукнув молотком чотири чи п'ять разів, а потім задріботів у двері обома кулаками. Довгий тимчасом одійшов на середину вулиці й роздивлявся, чи не блимне в якому вікні світло.
Ніхто не виходив. Скрізь панували темрява й мовчанка.
— Боже ж ти мій! — нервувалася місіс Давлер. — Постукайте, прошу, ще.
— А чи немає тут дзвоника, мадам? — спитав короткий носій.
— Є, втрутився в розмову хлопець з смолоскипом. — Я ввесь час його смикаю.
— То тільки ручка, — сказала місіс Давлер, — а дроту там нема.
— Хотів би я постукати по голові тутешнім слугам, — заричав довгий.
Я мушу знову потурбувати вас, — надзвичайно чемно попросила місіс Давлер. — Стукніть, будь ласка, ще.
Коротенький носій постукав знову, але без найменшого успіху. Його заступив довгий, що, загинаючи круті лайки, почав барабанить у двері молотком, наче хворий на голову листоноша.
— Та-та-та-та-тра-та-та! — тарахкотав молоток.
Містер Вінкл, що спальня його була над самими дверима, схопився з ліжка, натягнув панчохи, сунув ноги в капці, загорнувся в халат, запалив об жарини в коминку свічку й збіг сходами до парадних дверей.
