Першим порухом містера Вінкля було подзвонити, але, як на те, ручка найближчого дзвоника висіла коло самої голови містера Давлера. В своєму завзятті містер Вінкл устиг зробити вже кілька кроків до нього, раніш як прикипів на місці. Побачивши це, містер Давлер похапливо посунувся назад.
— Містер Вінкл, сер! Заспокойтеся! Не бийте мене! Я цього не знесу. Ляпас? Ніколи! — промовив містер Давлер тоном значно лагіднішим, ніж того можна було сподіватись од такого кровожерця.
— Ляпас, сер? — пробелькотів містер Вінкл.
— Так, ляпас, сер, — ствердив Давлер. — Вгамуйтеся! Сядьте. Вислухайте мене.
— Сер, — відповів містер Вінкл, тремтячи всім тілом. — Перед тим як сісти коло вас або напроти вас, та ще коли тут нема нікого, я мушу порозумітись із вами. Ви дозволили собі загрожувати мені минулої ночі, сер. Ви лякали мене найжахливішими загрозами, сер. — Тут містер Вінкл пополотнів і спинився.
— Лякав і загрожував, — не заперечував Давлер, блідий не менше як містер Вінкл. — Підозрілі обставини. Тепер усе з'ясувалося. Я поважаю вашу відвагу, сер. Ваша поведінка була бездоганна; сумління ваше — чисте. Ось моя рука. Тисніть!
— Справді, сер, — вагався містер Вінкл, боячись подати руку, бо вбачав у цій пропозиції якісь військові хитрощі, — справді, сер, я…
— Я розумію вас, — перебив йому мову Давлер. Ви почуваєте себе ображеним. Цілком природно. Так само було б і зо мною. Я помилявся. Прошу вибачити. Будьмо друзі. Не сердіться. — І Давлер майже силоміць стиснув руку містерові Вінклеві й палко заявив, що Вінкл — дуже розумний хлопець і що тепер він шанує його більше, ніж будь-коли.
— Ну, сідайте ж, — мовив Давлер. — Розказуйте все. Як ви знайшли мене? Коли ви поїхали? Розказуйте одверто все. Не крийтесь.
— Все це сталося випадково, — відповів містер Вінкл, ніяковіючи від такого незвичайного й несподіваного завершення справи, — абсолютно випадково.
