— А втім, це так, — ствердив Джоб. — Вона, здається, видала їм векселя на цю суму, зараз же як скінчився суд.
— Свідчуся небом, — скрикнув Перкер, — сплеснувши рукам, — це найхитріші пройди, з якими мені будь-коли випадало працювати.
— Спритніших ділків я ніколи не бачив, сер, — зауважив Лявтен.
— Спритніших! — підхопив Перкер. — Верткі такі, що їх і впіймати не можна.
— І справді, не впіймаєш, сер, — підтримав його Лявтен. І на кілька секунд і патрон, і клерк занурились у міркування з таким виразом на обличчях, ніби тут ішлося про найдотепніший і найпожитовніший винахід генія людського. Коли вони очуняли від захвату, Джоб Тротер переказав решту доручення.
— О десятій рівно я буду у вас, — обіцяв маленький чоловічок і повернувся до своїх гостей. Клерк подався знову до корчми, а Джоб — до Ковентгарденського ринку, де перебув ніч у порожньому коші на городину.
Наступного ранку о призначеній годині маленький добротливий аторней стукав у двері кімнати містера Піквіка, що, замислившись, сидів коло вікна.
— Містер Перкер, сер, — оповістив Сем, одчинивши двері. — Оце добре, що ви надумались завітати до нас. Моє начальство, здається, має сказати вам дещо.
Замінявшись із Семом поглядами, Перкер дав йому наздогад, що не зрадить його і удасть ніби прийшов сюди з власної ініціятиви, а потім прикликав його до себе й сказав щось пошепки.
— Та не може бути, сер! — аж одкинувсь назад уражений Сем.
Перкер кивнув головою й усміхнувся. Містер Семюєль Велер зиркнув на маленького аторнея, потім на містера Піквіка, потім на стелю, потім знову на Перкера, потік зайшовся голосним реготом і, нарешті, схопивши з підлоги свого капелюша, щезнув з кімнати.
— Що все це значить? — спитав до краю здивований містер Піквік.
— Нічого, нічого, — заспокоїв його Перкер. — Присувайте свого стільця ближче до столу, дорогий сер, і побалакаймо.
